В'юн Тарас Анатолійович

Матеріал з Електронна енциклопедія КГТА
В'юн Тарас Анатолійович (2021)

Тарас Анатолійович В’юн (позивний «Лис»; 9 січня 1987, Кременчук — 6 грудня 2025, Кременчук) — капітан Збройних сил України, учасник Російсько-української війни. Повний кавалер ордена «За мужність». Випускник Кременчуцького педагогічного училища імені А. С. Макаренка (2005).

Життєпис

Народився Тарас 9 січня 1987 року в Кременчуці. Навчався у Кременчуцькій загальноосвітній школі № 20.

У 2005 році закінчив Кременчуцьке педагогічне училище імені А. С. Макаренка.

«Тарас від початку запам'ятався дуже особливим учнем, був дуже здібним, ерудованим, веселим. Був душею компанії. Навчався на вчителя початкових класів та вчителя інформатики», — згадував його класний керівник Олександр Анатолійович Деньга.

Після проходження строкової служби Тарас В'юн вступив на заочну форму навчання до навчального закладу МНС у Харкові. До 2010 року працював рятувальником у 12-й державній пожежній частині.

2015

У 2014 році Тарас В’юн добровільно став на захист України, обравши шлях військовослужбовця у найскладніший для держави час.

«У перші місяці нічого не було, навіть взуття. Протягом двох місяців я бігав у звичайних кедах замість берців… І так було у всьому. Вже з часом почалося забезпечення…» — розповідав Тарас.

У 2014–2015 роках брав участь у бойових діях у районі Дебальцевого. Служив у роті снайперів, що виконувала особливо небезпечні завдання. Разом із побратимами неодноразово заходив у місто малими групами, ризикуючи життям, щоб вивести особовий склад підрозділів, які опинилися в Дебальцевському котлі.

Із 2017 року проходив службу у 17-й окремій важкій механізованій Криворізькій бригаді (військова частина А3283), якій у серпні 2019 року було присвоєно почесне найменування «імені Костянтина Пестушка» — на честь отамана Степової дивізії, головного отамана Холодноярської республіки у часи Української революції 1917—1921 років.

На воротах

У 2017–2018 роках навчався в Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. З 2018 року, після підписання контракту, обіймав посаду командира роти снайперів. У вільний від служби час грав у футбольній команді «Кривбас-АТО».

«У 2015 році, коли я був на посаді старшого солдата, мені запропонували підписати контракт, але я ще не був готовий, тому повернувся додому. Ненадовго, бо постійно тягнуло назад. Хотілося щось змінити в армії. Тому, коли я свідомо в січні 2017 року підписував контракт, розумів, що хочу бути офіцером. У 2018 році вже отримав посаду командира роти снайперів, на ній же зустрів повномасштабне вторгнення», — розповідав Тарас.

В середині лютого 2022 року рота Тараса повернулася з чергового завдання й попереду був тиждень відпочинку. Але вже 17 лютого прийшов наказ у повному складі прибути в район Новоайдару.

Після 24 лютого 2022 року брав участь у бойових діях на Запорізькому, Попаснянському та Херсонському напрямках.

«Ми заїхали в Щастя й перші три дні були на ТЕС. Уже тоді почалися перші обстріли коло електростанції, а з 21 лютого пішли прямі прильоти. Вже тоді у нас було чітке усвідомлення того, що буде війна. Я сказав хлопцям, щоб без аптечки, бронежилета та каски нікуди не виходили. 23 лютого нас поставили на три точки. Одна група залишилася в Щасті, друга пішла на лівий фланг, ще одна — на третю позицію. Наступного дня почалося страшне, треба було всім виходити зі Щастя. Це було дуже складно, але всі повернулись живими. Після цього нас кинули на запорізький напрямок. Там ми пройшли перепідготовку й зі снайперів стали справжніми спецпризначенцями. Коло завдань розширилося, були цікаві задачі…» — розповідав Тарас.

У 2022 році Тарас зазнав кульового поранення ноги, однак після короткого лікування повернувся до виконання бойових завдань.

Згодом під час мінометного обстрілу отримав тяжке поранення черевної порожнини з масивною крововтратою. Першу домедичну допомогу Тарас надав собі сам.

«Коли мій взводний підскочив на машині, я вже наклав собі турнікети, мокру пов’язку. Попри страшний біль, знеболювальне не став колоти, бо розумів, що воно розслабить, й мене не знайдуть. І тільки коли ми вже їхали, я вколов кілька знеболювальних, але вони не допомагали. Стан був критичним, але я тримався. Свідомість втратив тільки після уколу морфіну…» — розповідав Тарас.

Потім — складний шлях лікування у медичних закладах Зеленодольська, Апостолового, Кривого Рогу та Києва. У Кривому Розі йому провели надскладну операцію тривалістю 13 годин.

«Я досі не знаю прізвища лікаря, який мене оперував, знаю лиш, що він  мій тезка. Саме він розповів дружині, що кілька разів витягував мене з того світу. Кілька разів під час операції не біло пульсу, я йшов, але за кілька секунд знов включився, боровся, хапався за кожну можливість жити. Тому лікарі не зупинялися, й продовжували рятувати. Двічі повністю міняли кров. Я дуже вдячний лікарям за професійність й за те, що не опустили руки. Мені дуже пощастило. Мабуть, мій янгол-охоронець допоміг й дав сил і мені, і лікарям…» — розповідав Тарас.

Подальше лікування в Національному науковому центрі хірургії та трансплантології імені О. О. Шалімова тривало кілька місяців, супроводжувалося важкою реабілітацією й схудненням до 45 кілограмів. Сил боротися за життя Тарасу надавала родина: дружина, діти, мати, сестра. Всі вони підтримували. Іноді лікар давав телефон та дозволяв сказати кілька слів рідним.

«Мене вивезли до них на візочку — скелет, обтягнутий шкірою. Моя маленька донечка залізла на руки й сиділа, як мишка, не рухаючись. А я дивився на неї й розумів, що дуже їй потрібен, я мушу жити й зобов’язаний відновитися!» — згадував Тарас.

Попри все воїн зумів повернутися до активного життя, хоча в тілі залишалися уламки, що періодично спричиняли внутрішні кровотечі. Навіть після тяжкого поранення він продовжував працювати задля перемоги — займався волонтерською діяльністю та підтримував побратимів на передовій.

Тарас не забував про заклад, який він закінчив, і був частим гостем заходів, які проходили в академії. Востаннє він зустрівся й поспілкувався зі студентами та викладачами 1 жовтня 2025 року з нагоди Дня захисників і захисниць України в рамках проєкту «Діалоги мужності». Говорили про важливе: які дитячі уроки допомагають у дорослому житті, чи знадобилися знання, отримані в закладі освіти, у професійній діяльності та вихованні дітей. Пан Тарас поділився думками про те, що справжня сила військового — у єдності та побратимстві, а також зізнався, що найбільша підтримка в житті йому дісталася від родини. Він розповів про дивовижне порятунок у лікарні, про волонтерську діяльність після війни та власні маленькі перемоги у цивільному житті. Не менш зворушливою стала і зустріч із однокурсниками. Приємним сюрпризом для ветерана було спілкування з колишнім класним керівником, нині директором Кременчуцької гімназії № 21 Олександром Деньгою, а також із друзями-одногрупниками. Атмосфера була теплою і щирою — випускники згадували студентські роки, ділилися спогадами про навчання та незабутні моменти молодості.

  • «Діалоги мужності». Зустріч із Тарасом В'юном (1 жовтня 2025)
    «Діалоги мужності». Зустріч із Тарасом В'юном (1 жовтня 2025)

Серце воїна, вірного військовій присязі та Українському народові, зупинилося 6 грудня 2025 року — у День Збройних сил України.

Поховали Тараса В’юна 9 грудня на Свіштовському кладовищі в Кременчуці, на меморіальному секторі почесних поховань Захисників і Захисниць України.

Особисте життя

Тарас В’юн перебував у шлюбі з 5 травня 2020 року. У подружжя було двоє дітей: хлопчик і дівчинка.

У загиблого воїна також залишили мати та сестра.

Нагороди та відзнаки

  • Орден «За мужність» І ступеня (2022)
  • Орден «За мужність» ІІ ступеня (2022)
  • Орден «За мужність» III ступеня (2019)
  • Нагрудний знак «Учасник АТО» (2015)
  • Нагрудний знак «Козацький хрест» ІІІ ступеня
  • Відзнака командувача військ оперативного командування «Схід»
  • Відзнака Президента України «За участь в антитерористичній операції»
  • Нагрудний знак «За зразкову службу»
  • Пам'ятний знак «За воїнську доблесть»
  • Нагрудний знак «За взірцевість у військовій службі» ІІІ ступеня
  • Медаль «За оборону рідної держави»
  • Відзнака «За службу державі»
  • Почесний нагрудний знак «Снайпер ЗСУ»
  • Нагрудний знак «Воєнна розвідка України»

Галерея

Див. також

Джерела

Покликання

Отримано з https://wiki.kgta.edu.ua/index.php?title=В%27юн_Тарас_Анатолійович&oldid=2471