Кременчуцька гуманітарно-технологічна академія

Герб академії

Комунальний заклад вищої освіти «Кременчуцька гуманітарно-технологічна академія» Полтавської обласної ради — заклад вищої освіти в Кременчуці. За час свого існування декілька разів змінював офіційну назву. Заклад було засновано у Лохвиці як Лохвицький педагогічний технікум. У Кременчук був переведений у 1969 році.

Попередні назви:

• Лохвицький педагогічний технікум (1931—1937)
• Лохвицька педагогічна школа (1937—1944)
• Лохвицьке педагогічне училище (1945—1969)
• Кременчуцьке педагогічне училище (1969—1988)
• Кременчуцьке педагогічне училище ім. А. С. Макаренка (1988—2015)
• Кременчуцький педагогічний коледж імені А. С. Макаренка (2015—2022)
• Кременчуцька гуманітарно-технологічна академія імені А. С. Макаренка (2022—2024)

Академія розташована за адресою: вул. Валентини Федько 33, м. Кременчук, Полтавська область.

Історія

Лохвицький період

8-й випуск Лохвицької кооперативної профшколи. Директор — Є. І. Гармаш (1929)

Історія Кременчуцької гуманітарно-технологічної академії бере свій початок у невеликому містечку Лохвиці. У 1930-х роках, із запровадженням загального обов’язкового початкового навчання в СРСР, гостро постала потреба у кваліфікованих педагогічних кадрах для початкової школи.

У липні 1931 року Лохвицький технікум радянського будівництва (раніше — Лохвицька кооперативна профшкола), що здійснював підготовку фахівців для культурно-освітніх установ, було реорганізовано в педагогічний технікум, який розпочав роботу 1 вересня того ж року. Заклад містився в будівлі, зведеній ще у 1880-х роках. На першому поверсі працювала базова початкова школа, в якій студенти проходили педагогічну практику.

Першим директором педагогічного технікуму став Євтихій Іванович Гармаш, який до того очолював технікум радянського будівництва, але вже в жовтні 1931 року на посаду директора було призначено Миколу Наумовича Ковтуна. Навесні 1932 року, коли Миколу Ковтуна призвали до лав Червоної армії, обов’язки директора тимчасово виконував завуч Еммануїл Климович Іщенко.

Того ж року відбувся перший випуск учителів. Цей випуск був особливим не лише тому, що був першим, а ще й тому, що випускники впродовж трьох років вчилися в трьох навчальних закладах: кооперативній профшколі, технікумі радбудівництва і педтехнікумі. В освітніх програмах цих трьох навчальних закладів було багато спільного. В кооперативній профшколі вивчали суспільствознавство (історію), українську мову та літературу, російську мову та літературу, математику, фізику, хімію, комерційну арифметику, рахівництво, теорію кооперації, організацію і практику кооперації, товарознавство, політекономію, економполітику, статистику. У навчальному плані технікуму радбудівництва фінансові дисципліни були вилучені, натомість введені бібліотечна справа, система освіти, організація і практика роботи культурних установ, педагогічні течії за кордоном, радянська педагогіка. Отже, перед викладачами новоствореного педтехнікуму постало завдання озброїти майбутніх учителів фаховими методиками мов, арифметики, історії, географії, природознавства. Серед перших випускників були: Давид Коган, Мусій Коган, Марко Грейс, Євген Донець, Іван Полтавець та інші. Перші випускники одержали призначення в Харківську область, а Давид Коган залишився працювати викладачем у педтехнікумі.

У вересні 1932 року технікум очолив Олександр Олексійович Скачко, який керував закладом трохи більше року. Загалом у перші роки існування педагогічного технікуму (до 1941 року) змінилося вісім директорів, що було, ймовірно, наслідком суспільно-політичної ситуації того часу. Так достеменно відомо, що перший директор закладу, Євтихій Гармаш, став жертвою сталінських репресій: у січні 1938 року його було заарештовано, а в березні того ж року розстріляно.

Щоб забезпечити потребу у вчителях, при педтехнікумі відкрили також 6-місячні педкурси, на яких навчалося 90 осіб. На других педкурсах із вересня 1932 по червень 1933 навчалося 60 осіб. Наприкінці 1932 року при педагогічному технікумі було відкрито також і заочний відділ.

У червні 1933 року відбувся другий випуск — дипломи отримали 56 випускників, більшість із яких було направлено на роботу до різних районів тодішньої Харківської області. Наступний, третій випуск відбувся у червні 1934 року. Того року студенти, які закінчили навчання з відзнакою, отримали право вступати до вищих навчальних закладів без обов’язкового трирічного відпрацювання за спеціальністю після завершення педтехнікуму.

Побут студентів у ті роки був досить скромним. У гуртожитках стояли лише дерев’яні тапчани, столики та стільці, навчально-матеріальна база залишалася вкрай обмеженою — один підручник на п’ять–сім осіб, бракувало зошитів і канцелярського приладдя. Кращим студентам присвоювали звання «ударника», й вони отримували підсилений пайок у їдальні.

8-й випуск учителів Лохвицької педагогічної школи (1940)

У позаурочний час студенти брали активну участь у громадському житті: працювали в колгоспах, допомагали під час збору та сортування врожаю, прополювання буряків, виконували вантажні роботи. У 1931–1932 роках студенти посадили в Лохвиці парк, а через рік засадили деревами два яри по дорозі до села Млини. Поряд із цим студенти відвідували гуртки та займалися художньою самодіяльністю. Уже тоді творчі колективи Лохвицького педтехнікуму стали осередками духовності, культури й традицій, здобувши визнання серед мешканців Лохвиці та навколишніх сіл.

У 1937 році педагогічний технікум було перейменовано на педагогічну школу. В її складі налічувалося чотири корпуси гуртожитків, а викладачі, які цього потребували, проживали при школі. Заклад мав і власне підсобне господарство — його продукція використовувалася для харчування студентів. Цікаво, що хлопці становили майже половину всього студентського контингенту.

У трагічному 1941 році багато викладачів та студентів педагогічної школи пішли на фронт. Лише небагатьом із них судилося повернутися додому живими й неушкодженими.

Протягом двох років війни педшкола не працювала. У вересні 1943 року Лохвицю було визволено, проте місто лежало в руїнах — окупанти знищили більшість будівель. Відновлювати роботу закладу довелося у вкрай тяжких умовах: основний корпус був непридатним для навчання, а коштів і матеріалів для його відбудови не було. Тимчасові навчальні приміщення облаштували у колишньому гуртожитку.

Уся матеріальна база педшколи була втрачена. Близько двадцяти парт позичили в уцілілих школах району. Викладачі та студенти власноруч розпилювали повалені тополі, виготовляючи з дощок столи та лави. Зошитів бракувало — писали на газетах і обгортковому папері. Попри всі труднощі, вже у 1944 році, після трирічної перерви, відбувся перший повоєнний випуск учителів.

З 1 січня 1945 року педагогічна школа отримала нову назву — педагогічне училище. Того ж року директором закладу було призначено Василя Миколайовича Трушевського, який очолював колектив майже десятиліття. Саме за його ініціативи розпочалася відбудова основного корпусу педучилища.

У 1954 році, після смерті Василя Миколайовича Трушевського, директором педагогічного училища став Петро Борисович Семко. Досвідчений педагог і дослідник, він активно займався науковою роботою, опублікував дванадцять праць із педагогіки та методики навчання. Згодом його перевели на посаду редактора республіканського журналу «Українська мова в школі».

Із 1959 року історія Лохвицького, а згодом і Кременчуцького педагогічного училища, нерозривно пов’язана з ім’ям Петра Карповича Бойка — відмінника народної освіти, заслуженого вчителя УРСР, учасника Другої світової війни, який очолював колектив закладу до 1987 року.

У 1960 році відбувся перший набір студентів на дошкільний відділ, а 1963 року — перший випуск вихователів дитячих садків.

Невигідне економіко-географічне положення Лохвиці поступово спонукало до пошуку нового, перспективнішого місця для навчального закладу. Індустріальний Кременчук із розвиненою промисловістю й великою кількістю молоді відкривав ширші можливості для подальшого розвитку освіти. Тому в 1969 році, за ініціативи Петра Карповича Бойка, педагогічне училище було переведене з Лохвиці до Кременчука.

Кременчуцький період

Відкриття новозбудованого корпусу Кременчуцького педучилища 1 вересня 1969

Колектив викладачів педучилища. Директор — П. К. Бойко (бл. 1975–1976)

Переведення закладу до Кременчука стало важливим етапом у розвитку освітнього життя міста та відкрило нову сторінку в історії закладу.

До Кременчука прибули 412 студентів. Спочатку їх розмістили в гуртожитку тролейбусного управління, а з 1978 року — у новозбудованому власному гуртожитку зі всіма зручностями. У його спорудженні брали участь викладачі та студенти училища.

Після переїзду до Кременчука педагогічне училище продовжило свої традиції та поступово розвивалося. У 1970-х роках у закладі було впроваджено кабінетну систему навчання, а колектив занесено на обласну Дошку пошани. У першій половині 1980-х років створено дівочий духовий оркестр.

Відкриття пам’ятника «Макаренко і діти» (1988)

У 1987 році керівництво закладом перейняв Іван Васильович Гальченко — досвідчений педагог і продовжувач справи Петра Карповича Бойка. Його діяльність ознаменувалася глибокими перетвореннями в житті училища. У складний для освіти період він зумів не лише зберегти, а й примножити здобутки кількох поколінь педагогів. Також тривалий час Іван Васильович був депутатом Полтавської обласної ради та головою постійної комісії з питань освіти. За вагомі здобутки в освітній сфері він був удостоєний звання «Заслужений працівник освіти України», нагороджений знаком «Відмінник освіти України», нагрудним знаком «А. С. Макаренко» та орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.

У 1988 році за вагомі здобутки у підготовці педагогічних кадрів училищу було присвоєно ім’я А. С. Макаренка. Тоді ж на подвір’ї закладу встановлено пам’ятник «Макаренко і діти», який на кілька десятиліть став його символом.

Наступного року, у 1989-му, відкрито нові навчальний та адміністративно-побутовий корпуси, що забезпечили сучасні умови для навчання й виховання майбутніх педагогів.

У другій половині 1980-х років у педагогічному училищі з’явилися перші комп’ютери. Призначення у 1992 році Віктора Васильовича Шакотька на посаду заступника директора з навчальної роботи започаткувало новий етап розвитку закладу — активне впровадження інформаційних технологій у навчальний процес. З його ініціативи було розширено вивчення інформатики, розпочалася комп’ютеризація училища та використання комп’ютерних технологій в організації освітнього процесу.

У 1990 році в училищі вперше відбувся музично-пісенний фестиваль «Чураївна», який став помітною подією в культурному житті закладу. У 1993 році відкрито Музей історії педагогічного училища. Впродовж 1990-х років було запроваджено додаткові кваліфікації на дошкільному та шкільному відділеннях, розвивалася позанавчальна діяльність.

У 1997 році з метою підтримки та розвитку обдарованої молоді при педагогічному училищі відкрито Полтавський обласний ліцей для обдарованої сільської молоді (нині — Науковий ліцей «Політ»).

У 1998 році розпочало роботу відділення фізичного виховання. Перший набір студентів відзначався високим рівнем спортивної підготовки — серед них було шість кандидатів у майстри спорту.

У 1999 році на базі училища розпочали навчання курсанти Полтавського обласного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою.

У 2001 році бібліотека отримала нові приміщення, а також почала виходити «Наша газета». Того ж року на базі училища організовано обласний літній оздоровчий табір «Ерудит», у межах якого діти навчалися інформатики й програмування.

У 2012 році в селі Потоки, на мальовничому березі Псла, відкрито навчально-оздоровчий комплекс «Ерудит» для обдарованої молоді Полтавщини. Комплекс має спальні та навчальні корпуси, сучасний харчоблок, футбольне поле зі штучним покриттям, спортивно-оздоровчу й культурну інфраструктуру. До лютого 2022 року на його базі поєднувалося навчання, відпочинок і тренувальні збори учасників предметних олімпіад, конкурсів-захистів МАН, а також відбірково-тренувальні збори до Міжнародної олімпіади з інформатики та заняття Всеукраїнської літньої комп’ютерної школи з програмування «Олімп». Студенти коледжу проходили тут педагогічну практику в межах програми «У літніх оздоровчих таборах».

У 2015 році педагогічне училище було реорганізовано в Кременчуцький педагогічний коледж імені Антона Семеновича Макаренка.

У 2016 році коледж отримав ліцензію на підготовку здобувачів освітнього ступеня бакалавра за трьома спеціальностями. Уже наступного року відбувся перший набір студентів-бакалаврів, а в 2019 році — акредитація освітніх програм і перший випуск бакалаврів.

У 2021 році, після виходу Івана Васильовича Гальченка на заслужений відпочинок, директоркою коледжу стала його випускниця Леся Валентинівна Крупіна, яка до цього тривалий час очолювала ліцей. Спочатку вона виконувала обов’язки директора, а в травні того ж року перемогла на перших в історії закладу виборах керівника.

24 грудня 2024 року Полтавська обласна рада ухвалила рішення про зміну типу та назви навчального закладу на Комунальний заклад вищої освіти «Кременчуцька гуманітарно-технологічна академія» Полтавської обласної ради.

Структура

Станом на 2025 рік до структури академії входять педагогічний факультет, фаховий коледж, науковий ліцей «Політ», дитячий заклад оздоровлення та відпочинку «Ерудит», бібліотека та інші підрозділи, що забезпечують освітню, навчально-виробничу діяльність і соціально-побутові потреби здобувачів освіти та працівників академії.

• Педагогічний факультет
  • Кафедра педагогічної освіти та гуманітарних дисциплін
  • Кафедра практичної психології та реабілітаційних технологій
  • Кафедра фізичного виховання та спорту
  • Кафедра менеджменту та інформаційних технологій
• Фаховий коледж
  • Відділення початкової та технологічної освіти
  • Відділення дошкільної та середньої освіти
• Ліцей «Політ»
• Дитячий заклад оздоровлення та відпочинку «Ерудит»
• Бібліотека

Корпуси

Після заснування в Лохвиці педагогічний технікум розміщувався в двоповерховій будівлі, зведеній у 1880-х роках для ректифікаційного заводу. Після переведення училища до Кременчука у 1969 році в цій будівлі було розміщено училище будівельного профілю.

У Кременчуці навчальний заклад спочатку мав один корпус, який нині називають «нижнім» або «старим». У 1989 році було завершено будівництво та відкрито ще два корпуси — навчальний («верхній», або «новий») та адміністративно-побутовий.

До матеріальної бази академії також входять дев’ятиповерховий гуртожиток і два двоповерхові корпуси навчально-оздоровчого комплексу «Ерудит» у селі Потоки — спальний та навчальний.

Персоналії

Директори

Докладніше: Директори

• Гармаш Євтихій Іванович
• Ковтун Микола Наумович
• Скачко Олександр Олексійович
• Рєзнік (Різник) П. П.
• Консевич П. І.
• Бендеберя Іван Петрович
• Коломієць П. З.
• Бондаревський
• Федорко Панас Васильович
• Трушевський Василь Миколайович
• Семко Петро Борисович
• Бойко Петро Карпович
• Гальченко Іван Васильович
• Крупіна Леся Валентинівна