Гальченко Іван Васильович

Матеріал з Електронна енциклопедія КГТА
Гальченко Іван Васильович

Іван Васильович Гальченко (24 вересня 1947, с. Каленики Решетилівського району Полтавської області) — заслужений працівник освіти України, відмінник освіти, кавалер ордена «За заслуги» ІІІ ступеня, директор Кременчуцького педагогічного училища (з 2015 року — педагогічного коледжу) у 1987–2021 роках.

Життєпис

Народився 24 вересня 1947 року в с. Каленики Решетилівського району Полтавської області в селянській родині селян. Батько, Василь Сергійович, багато років працював водієм, був і ковалем, як свого часу дід і прадід. Мати, Ганна Василівна, замолоду працювала на фермі, у полі, згодом — у дитячому садку.

Від раннього дитинства вирізнявся самостійністю: сам записався до першого класу Калениківської восьмирічної школи. Вплив на формування його інтересу до навчання мав учитель і сусід Іван Васильович Піхуля, який став першим учителем хлопця. Згодом класним керівником Івана стала Галина Григорівна Трутень, яка викладає німецьку мову та хімію.

Іван Гальченко — майстер спорту

Особливий потяг хлопець виявляв до точних наук — математики та фізики. Він був сильним учнем, вирізнявся організаторськими здібностями, любив спорт. Після закінчення 8-го класу отримав Похвальний лист. Навчання продовжив у Сухорабівській школі, де ще більше заглибився в точні науки.

Після школи вступив до Полтавського педагогічного інституту ім. В. Г. Короленка на фізико-математичний факультет, де поглиблено вивчав математику й фізику та опановував основи педагогічної майстерності.

У студентські роки активно займався спортом. Основним видом став велосипедний спорт, у якому він виконав норматив майстра спорту СРСР. Паралельно грав за сільську футбольну команду, що неодноразово здобувала призові місця. Надалі залишався активним прихильником спорту: сприяв розвитку матеріально-спортивної бази навчального закладу, який очолював, ініціював відкриття відділення фізичного виховання.

Під час служби в армії

У 1969 році закінчив Полтавський педагогічний інститут, отримавши спеціальність учителя фізики, після чого проходив службу в лавах Радянської армії.

У 1969–1977 роках працював учителем фізики та організатором позакласної роботи в середній школі № 17 м. Кременчука. У 1977–1980 роках — заступник директора з навчально-виховної роботи середньої школи № 8 м. Кременчука. У 1980–1987 роках обіймав посаду завідувача відділу народної освіти Автозаводського райвиконкому Кременчука.

Думаю, саме через спорт мене направили до кременчуцького автозаводу, оскільки там була сильна велокоманда. Але це стало на другий план. Адже почав працювати вчителем фізики та вести класне керівництво у школі № 17, що на Молодіжному. Потім рік армії. Далі працював завучем у школі № 8. Звідти, у 1980 році, мене призначили завідувачем Автозаводською райосвітою. На той момент мені було 32 роки...


Класний керівник у школі № 17
...Свого часу, за студентських років, мене запрошували до спортивного столичного клубу. Я розумів, як там треба б було викладатися, а у мене ж ще є педагогіка. Батьки переконували залишився у другому. Послухав їх. Велоспорт залишився як хобі. Проте «їхати» тихо не хотілося. Якщо починав кар’єру вчителем, то став заслуженим, якщо продовжив далі роботу в коледжі — заклад став одним з кращих в Україні...


...Що стосується того класу, де я був класним керівником, то там було більшість хлопців. Щоб їх згуртувати, вирішив проводити їм походи вихідного дня: варили на природі кашу, займалися спортом, ловили рибу. Хоч і був зовсім молодим на той час, але проблем з класним керівництвом не виникало, бо дітям подобалося і хотілося вчитися біля вчителя, який не казенний, а звичайний, який вболіває за них і поза уроками.

— згадує Іван Васильович.


Відкриття нових корпусів (1989)

У лютому 1987 року Іван Васильович Гальченко очолив Кременчуцьке педагогічне училище. Саме тут найповніше реалізувалося поєднання його талантів педагога і господарника. Уже в перші роки роботи він ініціював розбудову нових корпусів, упорядкування території, зміцнення матеріально-технічної бази відповідно до сучасних вимог. Значну увагу приділяв роботі з кадрами, створенню умов і стимулів для професійного зростання викладачів.

60-річчя педучилища. Ректор Полтавського педагогічного інституту імені В. Г. Короленка Володимир Олександрович Пащенко вручає подарунок директорові Іванові Васильовичу (1991)

З огляду на потреби сільської школи та підвищення конкурентоспроможності випускників, в училищі було запроваджено понад десять додаткових кваліфікацій, серед них: «Учитель англійської мови в початкових класах», «Учитель інформатики в початкових класах», «Соціальний педагог» та інші. У 1999 році відкрито відділення фізичного виховання.

Іван Васильович системно працював над удосконаленням кадрового потенціалу й підвищенням педагогічної майстерності працівників, забезпеченням закладу сучасною матеріально-технічною базою та комп’ютерною технікою. Значну увагу приділяв реалізації державних програм у сфері виховання молоді та формуванню гармонійно розвиненої особистості. За його ініціативи були створені колективи художньої самодіяльності, відомі не лише в Україні, а й за кордоном, а також спортивні команди, що здобували перемоги на обласному та всеукраїнському рівнях.

Завдяки зусиллям Івана Гальченка у 1997 році з метою забезпечення рівного доступу дітей до якісної освіти на базі педагогічного училища створено ліцей-інтернат для обдарованої сільської молоді Полтавської області. У 2010 році для організації навчання й оздоровлення талановитих дітей Полтавщини, а також для оптимізації умов виявлення й підтримки здібної молоді в селі Потоки на базі коледжу відкрито навчально-оздоровчий комплекс «Ерудит».

У січні 2021 року, після виходу Івана Васильовича Гальченка на пенсію, коледж очолила його випускниця Леся Валентинівна Крупіна: спочатку як виконуюча обов’язки директора, а в травні — як переможниця перших в історії закладу виборів директора.

Наукова діяльність

Іван Васильович Гальченко є автором низки праць, серед яких: «Досвід макаренківської педагогічної системи у діяльності педагогічного училища» (2003) та «Від фінансової економіки освіти до економіки знань» (2005).

Політична та громадська діяльність

Іван Васильович активно займався громадською та політичною діяльністю. Протягом чотирьох скликань він був депутатом Полтавської обласної ради, очолював постійну депутатську комісію з питань освіти, науки і культури, був членом обласної ради директорів вищих навчальних закладів І–ІІ рівнів акредитації.

Особливу увагу приділяв розвитку освітньої сфери Решетилівського району. Як депутат обласної ради сприяв комп’ютеризації шкіл району та зміцненню їх матеріально-технічної бази. У 2004 році йому було присвоєно звання «Почесний громадянин Решетилівського району».

Нагороди та відзнаки

За багаторічну педагогічну та організаторську діяльність Іван Васильович Гальченко був удостоєний звання «Заслужений працівник освіти України» (1992), нагороджений знаком «Відмінник освіти України» (1995), нагрудним знаком «А. С. Макаренко», орденом «За заслуги» ІІІ ступеня (2012), а також грамотами Полтавської обласної державної адміністрації, обласної ради та Верховної Ради України.

Відгуки та спогади

Іван Охріменко:

«Подвижник і ентузіаст, людина розумна і талановита. Саме завдяки таким людям освітянська нива Полтавщини колоситься, школа живе, діє, розправляє крила».

Зі спогадів Ганни Селезньової, які вона надіслала листом бл. 2020 року:

«1986 рік. Петро Карпович Бойко пішов з посади директора педучилища за віком, залишився викладачем психології. В училищі «переполох». Хто ж стане наступним керівником? Дійшли чутки, що це буде Гальченко Іван Васильович. Чого тільки про нього не говорили.
І він з’явився в училищі. Працьовитий, хазяйновитий, вимогливий, дисциплінований, енергійний. Йому довелося зайнятися не тільки методичною роботою, а й будівництвом нового корпусу. Іван Васильович разом з викладачами бував і на криші училища, не боявся ніякої фізичної роботи. Мабуть, дало себе знати загартування до фізичної роботи від своїх батьків, сільських трударів. Цим він здивував весь колектив, більшості колег це сподобалося.
Тепер ми бачимо плоди його невсипущості і багаторічної праці. Коли заходиш в училище, то зразу ж на порозі хочеться зняти взуття, одягти кімнатні капці і йти далі. Кругом чистота, все блищить і сяє, навіть у «старому корпусі», побудованому раніше. І подвір’я, яке облагороджене, доглянуте, чисте. Учням зроблено прекрасний спортивний майданчик.
Згадаймо, який рай для навчання, відпочинку і практики учнів коледжу зроблено в Потоках.
Не дає Іван Васильович забувати і про викладачів, які вийшли на пенсію. Він попросив Ольгу Панасівну Сидоренкову, енергійну, запальну жінку, щоб вона очолила і підтримала його починання. І вона погодилася. Пенсіонери зразу ж відчули, що вони потрібні, що вони повинні радіти життю. Почалися зустрічі в гуртожитку. Ми відзначали всі свята, дні народження, співали пісень, читали вірші, веселилися, бесідували. Іван Васильович до нас заходив, не дивлячись на зайнятість.
Він виділив нам автобус на поїздки. Де ми тільки не були на екскурсіях Козельщина, Лубни, Полтава, Опішня, на батьківщині М. В. Гоголя в Гоголевому Шишацького району, в музеї П. Загребельного, декілька разів відпочивали на Ворсклі в Кобеляцькому районі. Попереду було багато ще планів, але нещастя, яке прийшло на весь світ, перервало зустрічі. А жаль…
Іван Васильович дуже співчутливий до чужого горя. Пам’ятаю, коли мені зателефонували в училище про смерть моєї мами і він почув про це, то сказав: «Кидайте все і їдьте до мами». Дав розпорядження в бухгалтерії виплатити зарплату, ще й виділив певну суму.
А коли мене спіткало страшне горе — донька помирала в реанімації — він організував колектив училища на допомогу. Таке ніколи не забувається.
Коли сталося непередбачуване лихо з викладачем Носаченком О. К., то Іван Васильович заявив: «Давайте віддамо йому хоч ми шану по-людськи». І ми втрьох (Романенко Г. В., Селезньова Г. І. і Гальченко Іван Васильович) поїхали на центральний ринок закупляти продукти по списку, який дали нам із їдальні. Ми ходили купували з Галиною Василівною, а Іван Васильович носив і складав у машину. Такого б ніколи не робив жоден керівник, вважаючи це низьким для нього, але не Іван Васильович.
Багато ще можна привести прикладів, та хіба ж усе можна пригадати за ті роки, що так швидко промайнули.
Ще один випадок не вдається забути. Пригадую ювілей училища. До нас приїхали викладачі і керівники з інших училищ. Коли вони побачили, що зроблено у нас, які кабінети, яка навчальна база, яка чистота і краса в корпусах, то із Ялтинського педучилища сказали: «Позичте нам Івана Васильовича хоч на рік».
Хочеться побажати йому здоров’я, здоров’я і здоров’я ще хоч на двадцяток років. Я розумію, як тяжко йому залишати плоди своєї праці, але життя таке швидкоплинне. Мені до цього часу сниться: то уроки проводжу, а мене не слухають чомусь учні, то готую якийсь вечір, то їду на екскурсію…
Мабуть, Іван Васильович також до кінця свого життя бачитиме хороші сни про свою працю, адже недарма він заслужив звання Учителя з великої літери».

Галерея

Див. також

Друковані джерела

  • Тараненко К. Педагог, депутат, дiлова людина // Панорама. 2005. 21 груд. № 28. С. 6.
  • З минулого — у сьогодення… Кременчук, 2006. 145 с.
  • Охріменко І. Нема в житті напівціни… Полтава: АСМІ, 2007. 72 с.
  • Керівника Кременчуцького педагогічного коледжу Івана Гальченка нагороджено обласною премією ім. А. С. Макаренка // Кремінь. 2017. 21-28 вер. № 33. С. 3.
  • Крупіна Л. В., Кущ О. М., Марченко М. А. Гальченко Іван Васильович. Полтавіка. Полтавська енциклопедія : у 12 тт. / гол. ред. О. А. Білоусько; Центр дослід. іст. Полтавщ. Полт. обл. ради. Т. 6: Освіта і наука. кн. 1: Абаза–Крекотень: редкол. тому: О. А. Білоусько (гол. ред. та ін.). Полтава: Полтавський літератор, 2017. С. 486-487.

Покликання

Отримано з https://wiki.kgta.edu.ua/index.php?title=Гальченко_Іван_Васильович&oldid=4863