Wiki KGTA:95 років метаморфоз
Пролог. Від педтехнікуму до академії
Історія Кременчуцької гуманітарно-технологічної академії розпочалася 1931 року в Лохвиці, де було засновано педагогічний технікум. Відтоді минуло 95 років. За цей час заклад неодноразово змінював назву, статус і навіть місце розташування. Проте за всіма цими змінами стояла й продовжувала розвиватися одна установа, одна освітня спільнота, одна історія. Змінювалися покоління викладачів і студентів, поставали нові виклики, але кожне наступне покоління продовжувало справу попередників.
У 1969 році заклад переїхав із Лохвиці до Кременчука. Це стало важливою віхою його розвитку та розвитку освіти нашого міста, але не початком нової історії. Історія, започаткована в Лохвиці, продовжилася на кременчуцькій землі. Педагогічний технікум став педагогічною школою, згодом — училищем, коледжем, а потім академією. Багато років заклад носив ім’я Антона Семеновича Макаренка. Змінювалися офіційні найменування, розширювалися можливості й напрями діяльності, проте всі ці етапи були частинами єдиного шляху.
Історія закладу нерозривно пов’язана з історією України. На його долю, як і на долю всієї країни, випали Голодомор, сталінські репресії, Друга світова війна. Сьогодні Україна переживає нове тяжке випробування — російсько-українську війну. Викладачі й випускники закладу ставали жертвами політичних репресій, гинули на фронтах, віддавали життя за Україну, ставали жертвами російських ракетних обстрілів. Ці трагічні сторінки також належать до спільної історії академії, адже за кожною з них — людські долі й пам’ять.
Дев’яносто п’ять років — це не просто відстань у часі. Це шлях одного закладу крізь різні епохи, суспільні зміни й історичні випробування. Від Лохвиці до Кременчука, від педагогічного технікуму до академії — не переривалася історія, а тривало життя закладу, який змінювався, зростав і передавав свої традиції наступним поколінням.
Ми відзначаємо не лише ювілей сучасної академії. Ми вшановуємо всю її 95-річну історію — від дня заснування в Лохвиці до сьогодення в Кременчуці. Історію одного закладу, творену багатьма поколіннями, яка триває й сьогодні.
Перші кроки: 1931–1941 роки
Історія майбутньої Кременчуцької гуманітарно-технологічної академії розпочалася в Лохвиці на початку 1930-х років, коли країна гостро потребувала вчителів для початкової школи. Колишній технікум радянського будівництва було реорганізовано в педагогічний технікум, який розпочав роботу восени 1931 року.
Заклад розмістився в будівлі, зведеній ще в XIX столітті. На першому поверсі діяла початкова школа, де майбутні педагоги проходили практику й робили перші кроки у своїй професії. Уже в перші роки відбувся випуск учителів, які вирушили працювати до шкіл.
Умови навчання та побуту були непростими. Навчальних посібників бракувало настільки, що одним підручником користувалися п’ятеро-семеро студентів. У гуртожитках стояли прості дерев’яні тапчани, столи й стільці, не вистачало зошитів і канцелярського приладдя. Та навіть за цих обставин студентське життя не обмежувалося заняттями.
Особливий слід студенти залишили в самій Лохвиці. На початку 1930-х років вони посадили парк, а згодом висадили дерева у двох ярах на дорозі до села Млини. Активним було й культурне життя: студенти відвідували гуртки, займалися художньою самодіяльністю, виступали перед мешканцями Лохвиці та навколишніх сіл. Творчі колективи педагогічного технікуму стали осередками місцевого культурного життя.
У 1937 році педагогічний технікум перейменували на педагогічну школу. Заклад уже мав кілька корпусів гуртожитків і власне підсобне господарство, продукцію якого використовували для харчування студентів.
Проте за звичним перебігом навчання стояла сувора й трагічна дійсність 1930-х років. Голодомор, сталінські репресії, атмосфера страху та переслідувань не оминули й педагогічну школу. Часті зміни керівництва були однією з ознак непростої доби, в якій жив і працював заклад.
Жертвами сталінського терору стали люди, які стояли біля витоків його історії та навчали майбутніх учителів. Перший директор педагогічного технікуму Євтихій Іванович Гармаш, відомий політичний і громадський діяч, член Української Центральної Ради, був заарештований у 1938 році й розстріляний. Та сама доля спіткала викладача географії Сергія Михайловича Анкірського та викладача педагогіки Павла Павловича Черняка-Куренівського, який став жертвою антипольського терору. Викладача математики Григорія Семеновича Заліського заарештували, а його подальша доля невідома. Випускниця Парасковія Сидорівна Ємець пройшла через сталінські табори, де перебувала в 1944–1953 роках. Репресії торкнулися також багатьох інших викладачів і випускників закладу.
Невдовзі прийшло ще одне тяжке випробування — війна. У 1941 році чимало викладачів і студентів залишили аудиторії та вирушили на фронт. Для багатьох із них ця дорога стала останньою. Заклад, який готував учителів і формував власні традиції, вступив у найтяжчий період своєї історії.
Так завершилося перше десятиріччя життя майбутньої академії. Це була лише початкова сторінка довгої історії, яка, попри випробування війною, продовжилася в наступні десятиліття.
Випускники 1930-х: три долі на тлі епохи
Архіви закладу тих років не збереглися. Тому історію його перших десятиліть, відомості про перших викладачів і випускників доводиться відновлювати буквально по крихтах.
Особливо промовистими є історії трьох випускників 1930-х років: поетки й учительки Парасковії Ємець, її молодшого брата Якова — редактора, журналіста й видавця, який емігрував до США, та Іллі Васюка — офіцера Червоної армії, удостоєного звання Героя Радянського Союзу.
Їх поєднували рідний край, навчання в Лохвицькому педагогічному технікумі й доба, у яку вони жили. Паша та Яків Ємці народилися в селі Безсали, Ілля Васюк — у Мармизівці. Ці села розділяють лише близько двадцяти кілометрів. Яків Ємець та Ілля Васюк закінчили технікум одного року — 1937-го. Чи були вони знайомі, ми вже навряд чи дізнаємося. Проте їхні життєві шляхи склалися зовсім по-різному.
За радянських часів ці біографії оцінювали б за чітким ідеологічним поділом. Ілля Васюк був би героєм, прикладом мужності й відданості державі. Яків і Парасковія Ємці, які виступали проти радянського режиму, натомість отримали тавро ворогів. За цими ярликами часто зникали людські долі, особисті переконання та обставини, що визначали життєвий вибір.
Особливо трагічною стала доля родини Ємців після того, як радянська влада розстріляла їхнього батька, Сидора Ємця. Парасковія зазнала переслідувань і багаторічного ув’язнення, а Яків зрештою опинився в еміграції. Обоє зберегли зв’язок з українською культурою, хоча й мусили будувати своє життя далеко від батьківщини.
Історії цих трьох людей нагадують, наскільки неоднозначною була епоха, в якій формувалися перші покоління випускників закладу. Вони також спонукають замислитися над тим, як політичні режими створюють власних героїв і ворогів, а часом і надовго визначають, чиї імена пам’ятатимуть, а чиї намагатимуться викреслити з історії.
Парасковія Ємець — поетка, яка пройшла дорогою терпіння. Парасковія (Паша) Ємець народилася 1913 року в селі Безсали. На початку 1930-х закінчила Лохвицький педагогічний технікум і працювала вчителькою. Писала вірші під псевдонімом «Барвінок».
Після розстрілу батька в 1938 році родина опинилася під тиском радянської влади. У 1944 році Парасковію заарештували за звинуваченням в антирадянській пропаганді (приводом стали її антисталінські вірші) й засудили до десяти років ув’язнення. Вона пройшла через тюрми та табори на Півночі, працювала на важких роботах, а згодом — медсестрою. Після звільнення повернулася в Україну, а в 1988 році змогла виїхати до США, де мешкав її брат.
Паша Ємець прожила довге життя, померла 2005 року в Каліфорнії. Її спогади та поезії увійшли до книжки «Дорогою терпіння. Від Сибіру до Каліфорнії». Це свідчення не лише особистої трагедії, а й долі людини, яка пережила репресії, не втративши здатності писати й осмислювати пережите.
Яків Ємець — журналіст і видавець української еміграції. Молодший брат Парасковії, Яків Ємець, народився 1918 року в Безсалах. У 1934–1937 роках навчався в Лохвицькому педагогічному технікумі, згодом закінчив Лубенський учительський інститут і встиг попрацювати вчителем.
Під час німецької окупації Лохвиці редагував місцеву газету «Лохвицьке слово», пізніше перейменовану на «Вісті Лохвиччини». Після відступу німецьких військ у 1943 році він залишив Україну, згодом опинився в Німеччині, а 1950 року емігрував до США.
За океаном Яків Ємець присвятив себе українській журналістиці, видавничій справі та громадській діяльності. Заснував видавництво «Батурин», працював у середовищі української еміграції, підтримував зв’язок із земляками. Він не забував і про сестру: неодноразово намагався домогтися дозволу на її виїзд, і зрештою в 1988 році вона змогла приєднатися до нього в Америці.
Яків Ємець помер 2007 року в Каліфорнії. Його біографія — це історія вимушеної еміграції та багаторічної праці задля українського культурного й інформаційного життя за межами батьківщини.
Ілля Васюк — Герой Радянського Союзу. Ілля Васюк народився 1919 року в селі Мармизівка. У 1937 році закінчив Лохвицький педагогічний технікум, а згодом обрав військову кар’єру. Під час Другої світової війни командував підрозділами Червоної армії, брав участь у боях на території України та відзначився під час наступальних операцій 1944 року.
У вересні 1944 року Іллі Васюку присвоїли звання Героя Радянського Союзу за мужність і вміле командування під час бойових дій. Після війни він залишився в армії до звільнення в запас.
У сучасній росії образи героїв тієї війни нерідко використовують як символи культу «великої перемоги» та виправдання імперських амбіцій. Тому важливо розрізняти реальну людину, її вчинки в роки війни та пізніше використання її образу пропагандою.
Три долі — три різні життєві шляхи. Одна стала свідченням сталінського терору, друга — історією українського емігрантського життя, третя — частиною радянської військової пам’яті. Та всі троє були випускниками одного закладу, який дав їм освіту й став частиною їхньої біографії.
Саме тому історія академії — це не лише історія її керівників, будівель і офіційних назв. Це також історія людей, чиї переконання, вибір і долі не завжди вкладалися в рамки своєї епохи. І повернення їхніх імен та біографій — спосіб відновити повноту власної історії.
Відродження і новий етап історії: 1943–1969 роки
Війна перервала звичне життя педагогічної школи майже на два роки. У вересні 1943 року Лохвицю визволили, проте місто лежало в руїнах. Основний корпус закладу був непридатним для навчання, а можливостей для швидкої відбудови не було. Навчальні аудиторії тимчасово облаштували в колишньому гуртожитку.
Починати доводилося практично з нуля. Близько двадцяти парт позичили в уцілілих школах району. Викладачі та студенти власноруч розпилювали повалені тополі, виготовляли столи й лави. Зошитів не вистачало — писали на газетах і обгортковому папері. Та навіть у цих надзвичайно складних умовах освітнє життя відновлювалося. Уже 1944 року, після трирічної перерви, відбувся перший повоєнний випуск учителів.
Відновлення закладу стало справою всього колективу. З 1945 року він діяв уже як Лохвицьке педагогічне училище. Директором призначили Василя Миколайовича Трушевського, який очолював училище майже десять років. За його ініціативи розпочалася відбудова основного корпусу, а до викладання поверталися педагоги, які пройшли війну й вижили.
У 1954–1959 роках заклад очолював Петро Борисович Семко — досвідчений педагог і дослідник, автор праць із педагогіки та методики навчання.
Новий важливий етап розвитку закладу пов’язаний з ім’ям Петра Карповича Бойка, який очолював педагогічне училище з 1959 . Його життєвий шлях припав на складну воєнну добу. У серпні 1941 року, ще вісімнадцятирічним юнаком, він був мобілізований, навчався в артилерійському училищі, воював, потрапив у німецький полон, звідки зумів утекти. Після звільнення знову пішов на фронт і навесні 1945 року був тяжко поранений у боях за Кенігсберг. Після війни завершив університетське навчання й присвятив себе педагогічній праці. Петро Бойко очолював училище до 1987 року, а потім ще п’ятнадцять років викладав психологію.
За його керівництва училище продовжувало розширювати напрями підготовки: у 1960 році відбувся перший набір студентів на дошкільний відділ, а через три роки заклад випустив перших вихователів дитячих садків.
Водночас дедалі очевиднішою ставала потреба в новому місці для подальшого розвитку. Лохвиця вже не забезпечувала тих можливостей, яких потребував заклад, що зростав і прагнув розширювати свою діяльність. Натомість Кременчук — промисловий центр із численною молоддю та перспективами розвитку освіти — відкривав нові горизонти.
Так у 1969 році, за ініціативи Петра Карповича Бойка, педагогічне училище переїхало з Лохвиці до Кременчука. Це був важливий поворот у його історії, але не початок нової. Заклад не залишав у минулому своїх витоків: до Кременчука він приніс досвід, традиції та пам’ять про покоління педагогів і студентів, які пройшли шлях від становлення в 1930-х роках через воєнне лихоліття до повоєнного відродження.
Лохвиця стала місцем народження закладу, а Кременчук — простором його подальшого зростання. Історія, розпочата в 1931 році, тривала.
Випускники 1945–1969 років (образотворче мистецтво та краєзнавство)
У повоєнні десятиліття Лохвицьке педагогічне училище продовжувало готувати вчителів, серед яких було чимало людей, що згодом здобули визнання в різних галузях. Серед його вихованців — історик і краєзнавець Лев Євселевський, науковиця й педагогиня Ольга Бондаревська, ректор Глухівського педагогічного інституту Микола Великолуг, багато відомих педагогів. А ще училище давало дорогу людям із неабиякими мистецькими здібностями. Однією з них стала Анастасія Рак — народна художниця України, чиє ім’я згодом дізналися далеко за межами батьківщини.
Історія Анастасії Рак нагадує, що справжній талант не завжди одразу знаходить шлях до визнання. Вона народилася 1922 року в селі Васильки на Полтавщині й малювала змалку: крейдою на дверях, паличкою на піску, відтворюючи побачене довкола. Її приваблювали народні майстри, сільські краєвиди, люди та їхнє повсякденне життя. Навчання й молодість перервала війна. У 1942 році Анастасію примусово вивезли до Німеччини, де вона працювала на годинниковій фабриці в Карлсруе. Навіть на чужині, серед неволі й нестатків, вона не полишила малювання. Один із німецьких працівників фабрики, художник Вільям Каплер, помітив її здібності й підтримав, давши папір і фарби. У Німеччині Анастасія вперше спробувала працювати на склі, а її роботи допомагали їй заробити бодай трохи грошей на їжу.
У 1945 році Анастасія повернулася додому, а згодом закінчила Лохвицьке педагогічне училище. Вона працювала вчителькою, а потім двадцять років — вихователькою дитячого садка. Родина, робота й турботи про дітей надовго відсунули творчість на другий план. Та коли діти виросли, Анастасія Трохимівна знову взялася за пензель — їй було вже 68 років. Першу персональну виставку організували в Києві 1992 року, і відтоді її мистецтво почало відкриватися широкій публіці. У 1999 році картини Анастасії Рак експонували в паризькому Музеї людини. Виставка, запланована на чотири місяці, тривала вдвічі довше, а сама художниця провела майстер-клас для французької публіки. Її яскравий живопис на склі, сповнений образів українського села, родинного тепла й народної уяви, здобув визнання мистецтвознавців і глядачів. У 1998 році вона стала лауреаткою премії імені Катерини Білокур, а в 2007-му отримала звання заслуженого майстра народної творчості України. Анастасія Рак пішла з життя у 2014 році, але її картини зберігаються в українських музеях і в Музеї людини в Парижі. Її доля — це історія про талант, який пережив війну й розлуку з домом, не згас у щоденній праці та дочекався свого часу. І в цій історії є місце й нашому закладу, де вона здобула педагогічну освіту.
Серед вихованців і викладачів закладу було чимало тих, хто займався краєзнавчими дослідженнями. Можна згадати випускників Григорія Пантелеймоновича Івасенка, Миколу Антоновича Зінченка, Павла Афанасійовича Ткаченка та інших, а також Євгена Дмитровича Бергера, якого називали «народним екскурсоводом» Кременчука (у 1970-х роках він викладав в училищі історію та суспільствознавство). Одним із найяскравіших представників кременчуцького краєзнавства серед вихованців закладу став Лев Ісаакович Євселевський — історик, науковець і невтомний дослідник історії рідного міста.
Лев Євселевський народився 1928 року в Кременчуці. Його дитинство припало на роки Другої світової війни. Родина евакуювалася, іще підлітком Лев працював у колгоспі, а згодом — на заводі в Самарканді, водночас продовжуючи навчання. Повернувшись до Кременчука, він згодом вступив до Лохвицького педагогічного училища, яке закінчив 1949 року зі спеціальністю вчителя початкової школи.
Пізніше Євселевський здобув історичну освіту й почав викладати в Кременчуцькому медичному училищі. Він організував історичний гурток, учасники якого збирали свідчення й документи про антинацистське підпілля в окупованому Кременчуці. Зібрані матеріали лягли в основу книжки «Чуєш, Дніпре!» та допомогли поповнити фонди Кременчуцького краєзнавчого музею. Сам Євселевський був одним з ініціаторів відродження музею, досліджував історію кременчуцьких підприємств, писав про минуле міста та його мешканців. У 1960-х роках він підготував нарис про історію Кременчука для багатотомного видання «Історія міст і сіл Української РСР», а згодом видав розширений варіант окремою книжкою.
Наукова спадщина Льва Євселевського налічує понад п’ятсот праць і статей. Він досліджував історію промисловості України, краєзнавство та трагічні сторінки минулого, зокрема сталінські репресії. У 1995 році за внесок у розвиток краєзнавства й культури отримав звання заслуженого працівника культури України. У 1996 році науковець переїхав до Сан-Франциско, однак продовжував підтримувати зв’язок із рідним містом, брав участь у краєзнавчих конференціях і надсилав матеріали до місцевої преси. Помер Лев Ісаакович у 2011 році.
Історія Євселевського — нагадування про те, що педагогічний заклад дає своїм вихованцям не тільки професію, а й можливість знайти власне покликання.
Викладачі 1945–1969 років (музика)
У цей період в училищі працювало чимало талановитих педагогів. Особливе місце в підготовці майбутніх учителів тоді посідала музика, а серед викладачів були композитори, які зробили внесок у культурне життя Полтавщини.
Сергій Амосович Шевченко викладав музику та спів у Лохвицькому педагогічному училищі в 1950-х роках. Він був композитором, музикознавцем і педагогом, працював у Харківській консерваторії, створював фортепіанні твори, обробляв українські народні пісні та досліджував музичне життя Полтавщини. Його посібник із навчання гри на фортепіано, виданий 1927 року, ґрунтувався винятково на українських піснях і мелодіях.
У 1960-х роках в училищі працювали такі композитори, як Юрій Іванович Левада, Віктор Федорович Гнєзділов, Анатолій Олександрович Недовінчаний.
Юрій Іванович Левада написав близько 200 музичних творів — пісень, обробок українських народних мелодій та інструментальних композицій. Серед найвідоміших — «На зорі мене, мамо, збуди», «Село моє над тихою Сулою». Разом із поетом Федором Головком створив гімн Лохвиччини.
Віктор Федорович Гнєзділов керував хорами й ансамблями, писав пісні, вальси та інструментальні твори, співпрацював із місцевими поетами. Його композиції звучали на мистецьких конкурсах і фестивалях.
Анатолій Олександрович Недовінчаний став відомим композитором і культурним діячем Лохвиччини, майже 28 років очолював місцеву дитячу музичну школу. Створював пісні про рідний край, людей і природу. Серед його творів — «Лохвиця-голубка, горлиця» та музика до гімну Лохвиці.
Діяльність цих педагогів поєднувала викладання з активною творчістю. Їхні пісні й музичні твори стали частиною культурної спадщини Лохвиччини та Полтавського краю.
Від переїзду до Кременчука до відновлення незалежності України: 1969–1991 роки
Переведення закладу до Кременчука стало важливим етапом у розвитку освітнього життя міста й відкрило нову сторінку в історії училища. До нового місця прибули 412 студентів. Спочатку їх розмістили в гуртожитку тролейбусного управління, а з 1978 року вони отримали власний гуртожиток із усіма зручностями, у спорудженні якого брали участь викладачі та студенти.
У Кременчуці училище продовжило традиції, започатковані в Лохвиці, водночас розвиваючи навчальну й матеріальну базу.
У лютому 1987 року керівництво училищем перейняв Іван Васильович Гальченко — педагог, організатор освіти й людина, яка присвятила закладу понад три десятиліття свого життя. Він закінчив фізико-математичний факультет Полтавського педагогічного інституту, працював учителем фізики у Кременчуці, заступником директора школи, а згодом очолював відділ народної освіти Автозаводського райвиконкому. На новій посаді йому вдалося поєднати педагогічний досвід з умінням організовувати масштабні зміни.
За його керівництва розбудовувалася матеріально-технічна база училища, облаштовувалася територія, створювалися умови для професійного зростання викладачів. У 1989 році відкрили нові навчальний та адміністративно-побутовий корпуси. Водночас розширювалися можливості підготовки майбутніх педагогів, упроваджувалися додаткові кваліфікації, розвивалися мистецькі колективи та спортивна діяльність.
Важливим визнанням роботи Івана Васильовича стали державні й освітянські відзнаки. У 1992 році йому присвоїли звання «Заслужений працівник освіти України», у 1995-му він отримав знак «Відмінник освіти України». Серед його нагород — нагрудний знак «А. С. Макаренко» та орден «За заслуги» III ступеня, яким його відзначили у 2012 році. Багато років Іван Васильович також був депутатом Полтавської обласної ради й очолював постійну комісію з питань освіти, науки та культури.
Він залишався директором закладу до січня 2021 року. За цей час училище пройшло значний шлях розвитку, зберігаючи традиції педагогічної освіти й водночас відкриваючись новим можливостям.
У другій половині 1980-х років в училищі з’явилися перші комп’ютери, на початку 1990-х років розширилося вивчення інформатики, розпочалося активніше впровадження комп’ютерних технологій у навчальний процес.
Водночас училище залишалося осередком творчого життя. У 1990 році тут уперше відбувся музично-пісенний фестиваль «Чураївна», який започаткував нову традицію та став помітною подією в культурному житті закладу.
Наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років училище вступило в новий етап своєї історії: зі зміцненою матеріальною базою, оновленими освітніми підходами та прагненням відповідати викликам часу.
Викладачі 1969–1991 років (література)
У різні періоди історії закладу тут навчалися й працювали літературно обдаровані особистості — автори поетичних і прозових творів, що друкувалися в періодичних виданнях і видавали власні книжки. Серед них — завідувач шкільного відділу Всеволод Михайлович Кулішов, Ірина Юріївна Чорна та інші.
Особливе місце посідає Іван Федорович Калениченко — письменник, член Національної спілки письменників України з 1994 року. У 1973–1977 роках він працював у Кременчуцькому педагогічному училищі викладачем музики та співів, поєднуючи педагогічну діяльність із літературною творчістю.
Калениченко писав поезію та прозу, звертався до життя повоєнного українського села, тем пам’яті й людських характерів. Його твори вирізняються гумором, увагою до повсякденного життя та вмінням помічати незвичайне у звичайному. Вірші письменника увійшли до антології «Ніжний кремінь» (1986), а згодом побачили світ збірки «Долоні подорожника», «Хай йому грець», «Тюльпан-дерево» та «Гоп мої гречаники».
Особливий інтерес становить повість Івана Калениченка «Грішні люди», що вийшла друком у 1998 році. Значна частина подій твору розгортається в педагогічному училищі 1970-х років, яке автор зобразив під назвою Дніпроградського педучилища. Серед персонажів — викладачі та викладачки, прототипами яких стали працівники закладу, хоча у творі вони постають під зміненими іменами. Тож повість цікава не лише як літературний твір, а й як своєрідне художнє свідчення про життя училища, його людей та атмосферу того часу.
Випускники 1969–1991 років (наука)
Упродовж історії закладу тут працювали талановиті викладачі української філології. Іван Прокопович Кузьменко та Іван Іванович Яременко стали авторами посібників з української мови для педагогічних училищ. Серед тих, хто передавав студентам любов до рідного слова, були також Марія Олексіївна Зарембо, заслужені вчителі України Ольга Панасівна Сидоренкова, Юлія Валентинівна Малюк та багато інших талановитих педагогів-філологів.
Не дивно, що чимало випускників обрали українську філологію своєю професією. Серед них — учителі, мовознавці й літературознавці, які згодом здобули наукові ступені, професорські звання та визнання в академічному середовищі.
Одним із найвідоміших вихованців закладу старшого покоління є Григорій Петрович Півторак — мовознавець, доктор філологічних наук, професор, академік Національної академії наук України, заслужений діяч науки і техніки України. Він закінчив училище 1954 року, а згодом став одним із провідних дослідників історії української мови та слов’янських мов.
Випускницею того ж року була Ольга Дмитрівна Бондаревська — кандидатка філологічних наук, педагогиня, яка багато років очолювала філологічний факультет Полтавського державного педагогічного інституту.
Серед випускниць наступних десятиліть — Наталія Іллівна Казирод, мовознавиця, кандидатка філологічних наук, та Людмила Василівна Дереза, літературознавиця, докторка філологічних наук, професорка, яка працювала на кафедрі зарубіжної літератури Полтавського педагогічного університету.
Особливе місце серед вихованців закладу посідає Микола Іванович Степаненко, який закінчив Кременчуцьке педагогічне училище 1978 року. Він став мовознавцем, літературознавцем, публіцистом і педагогом, доктором філологічних наук та професором. У 2009–2021 роках очолював Полтавський національний педагогічний університет імені В. Г. Короленка. Микола Іванович має звання «Заслужений діяч науки і техніки України», є лауреатом низки наукових і літературних премій. Його наукові інтереси охоплюють граматику й стилістику української мови, соціолінгвістику та творчість Олеся Гончара.
Ще один відомий випускник — Анатолій Миколайович Нелюба, який закінчив училище 1980 року. Він став доктором філологічних наук і професором, дослідником українського словотвору, лексикології, лексикографії та культури мови.
Особливо пишаємося тим, що Микола Іванович Степаненко та Анатолій Миколайович Нелюба — справжні зірки української філології — сьогодні працюють у нашій академії. Їхній науковий авторитет, багаторічна дослідницька праця та відданість українському слову є не лише предметом гордості, а й живим продовженням традицій закладу. Випускники повернулися до своєї alma mater уже визнаними науковцями, щоб передавати знання новим поколінням і надихати студентів власним прикладом.
Історії цих випускників засвідчують, що педагогічне училище було не лише місцем здобуття фаху, а й першим кроком до великої академічної кар’єри. Його вихованці розвивали українське мовознавство й літературознавство, викладали у вищих навчальних закладах, писали наукові праці та готували нові покоління філологів.
За часів незалежної України
Період незалежності України став для закладу часом нових можливостей, розширення освітніх напрямів і становлення сучасної структури. Зберігаючи традиції педагогічної освіти, він поступово розвивався, відкривав нові відділення, запроваджував додаткові кваліфікації та створював умови для навчання обдарованої молоді.
У 1993 році відкрито Музей історії педагогічного училища, який зберігає пам’ять про попередні покоління викладачів і студентів.
Особливо важливою подією стало відкриття у 1997 році Полтавського обласного ліцею для обдарованої сільської молоді, створеного для підтримки здібних учнів. Згодом він отримав назву Науковий ліцей «Політ» і став важливою складовою академічної спільноти.
У 1998 році розпочало роботу відділення фізичного виховання. А вже наступного року на базі училища почали навчатися курсанти Полтавського обласного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою.
На початку 2000-х років продовжувалося облаштування навчальної інфраструктури. У 2001 році бібліотека отримала нові приміщення, почала виходити «Наша газета», а на базі училища організували обласний літній оздоровчий табір «Ерудит», де діти мали змогу вивчати інформатику та програмування.
Новий етап у розвитку роботи з обдарованою молоддю розпочався у 2012 році, коли в селі Потоки, на мальовничому березі Псла, відкрили навчально-оздоровчий комплекс «Ерудит». До повномасштабного російського вторгнення у 2022 році тут поєднували навчання та відпочинок, проводили тренувальні збори учасників предметних олімпіад і конкурсів-захистів Малої академії наук, готували команди до Міжнародної олімпіади з інформатики. Тут також діяла Всеукраїнська літня комп’ютерна школа з програмування «Олімп», а студенти коледжу проходили педагогічну практику в літніх оздоровчих таборах.
У 2015 році педагогічне училище реорганізували в Кременчуцький педагогічний коледж імені Антона Семеновича Макаренка. У 2016 році заклад отримав ліцензію на підготовку бакалаврів за трьома спеціальностями. Наступного року розпочався перший набір студентів, а в 2019-му відбулися акредитація освітніх програм і перший випуск бакалаврів. Так розширювалися можливості здобуття вищої освіти безпосередньо в Кременчуці.
У 2021 році, після виходу Івана Васильовича Гальченка на заслужений відпочинок, керівництво коледжем перейшла до його випускниці Лесі Валентинівни Крупіної, яка перед тим тривалий час очолювала ліцей «Політ».
Наступною важливою віхою стало 24 грудня 2024 року, коли Полтавська обласна рада ухвалила рішення про зміну типу та назви закладу. Відтоді він має назву Комунальний заклад вищої освіти «Кременчуцька гуманітарно-технологічна академія» Полтавської обласної ради.
Так із 1931 року змінилися назви, статус і масштаби діяльності, проте незмінною залишилася головна місія закладу — навчати, виховувати й відкривати шлях до знань і професійного зростання новим поколінням.
Випускники 1991–2025 років (спорт)
У період незалежності України заклад продовжував готувати вчителів і вихователів, серед яких були й ті, хто реалізував свій талант у спорті та досягнув високих результатів на національному й міжнародному рівнях.
Особливе місце серед спортивних випускників посідає Віктор Володимирович Кобзистий —баскетболіст і тренер, майстер спорту України міжнародного класу. Ще підлітком виступав за місцеву команду «Нафтохім», а згодом грав за провідні українські клуби та національну збірну. Став чемпіоном України 2011 року, брав участь у чемпіонатах Європи 2001 та 2005 років.
Після завершення кар’єри гравця Віктор Кобзистий працював тренером, а 2015 року повернувся до Кременчука, заснував баскетбольний клуб «Кремінь» і очолив його. Він прагнув створити в рідному місті умови для підготовки юних баскетболістів. У 2017 році став директором дитячо-юнацької спортивної школи № 2.
Життя Віктора Кобзистого трагічно обірвалося 29 грудня 2023 року у Львові: він загинув унаслідок російського ракетного удару по багатоквартирному будинку, в якому мешкав. Йому було лише 44 роки. Його загибель стала тяжкою втратою для українського баскетболу та рідного міста, якому він прагнув допомогти виростити нове покоління спортсменів.
Перший набір на відділення фізичного виховання у 1998 році засвідчив високий рівень спортивної підготовки вступників: серед студентів було шестеро кандидатів у майстри спорту. Серед перших випускників відділення була Ганна Анатоліївна Касьянова (Мельниченко) — легкоатлетка, яка спеціалізувалася на багатоборстві.
У 2002 році вона закінчила Кременчуцьке педагогічне училище. Ганна Касьянова представляла Україну на трьох Олімпійських іграх — у 2008, 2012 та 2016 роках. Найвищим досягненням спортсменки стала перемога в семиборстві на чемпіонаті світу 2013 року.
Історії Віктора Кобзистого та Ганни Касьянової засвідчують, що випускники закладу знаходили себе далеко за межами педагогічної професії. Їхні досягнення стали частиною спортивної історії України, а пам’ять про Віктора Кобзистого — нагадуванням про ціну, яку українці платять за російську агресію.
Викладачі 1991–2025 років (кращі майстри педагогічної справи)
Упродовж останніх десятиліть у колективі академії працювали й продовжують працювати педагоги, чий професіоналізм і відданість справі здобули визнання далеко за межами Кременчука. Серед них — заслужені вчителі України, а також перший у Полтавській області педагог, удостоєний звання «Народний вчитель України».
Тетяна Іванівна Лисенко — заслужена вчителька України, переможниця Всеукраїнського конкурсу «Учитель року — 2002» у номінації «Інформатика», авторка шкільних підручників. Вона присвятила свою діяльність навчанню обдарованих учнів. Її вихованці ставали переможцями всеукраїнських змагань, а 2011 року команда ліцею під її керівництвом посіла перше місце на Всеукраїнській олімпіаді з робототехніки та дев’яте — на Всесвітній олімпіаді в Абу-Дабі.
Валентин Іванович Мельник — заслужений учитель України, викладач інформатики та наставник юних програмістів. Його учні регулярно здобувають перемоги на всеукраїнських і міжнародних олімпіадах з інформатики. У 2021 році він став першим учителем Полтавської області, якому присвоїли почесне звання «Народний вчитель України».
Визнання педагогічної майстерності колективу триває й сьогодні. У 2024 році Сергію Георгійовичу Джавахішвілі присвоїли почесне звання «Заслужений вчитель України». А у 2026 році Євгенія Василівна Білаш увійшла до трійки переможців всеукраїнського конкурсу «Формула активної нації» та отримала звання «Заслужений працівник фізичної культури і спорту України».
За кожним таким досягненням — роки наполегливої праці, талант, вимогливість до себе й учнів, уміння відкривати здібності та вести до успіху. Саме такі педагоги формують авторитет академії та доводять, що її головне надбання — люди, які передають знання, надихають і допомагають новим поколінням досягати більшого.
Сьогодні наш заклад має статус академії, і це не лише нова назва, а й новий етап його розвитку. За останнє десятиліття до колективу долучилися науковці — фахівці з вагомим дослідницьким досвідом, науковими ступенями та професійними здобутками. Їхня діяльність розширює освітні можливості академії, поєднує багаторічні традиції педагогічної майстерності із сучасними науковими пошуками, відкриває нові перспективи для підготовки майбутніх педагогів і фахівців інших галузей. Водночас незмінним залишається головне — відданість освіті, прагнення до професійного зростання та бажання передавати знання наступним поколінням.
